“…а слово Господнє перебуває вічно. І це є те слово, яке було сповіщено вам як блага звістка.” (1Петр. 1:25).

Після століть, в які державна церква використовувала світський меч і духовну владу над окремими людьми, і над цілими народами, почали прокладати собі шлях на прикінці середньовіччя, духовне оновлення і повернення до Біблії.

У усіх пробудженнях до і після реформації, біблійні віруючі покидали державну церкву і були переслідувані нею. Джон Вікліф (1321-1384 р.р.), який переклав Вульгату англійською мовою, розпізнав значення слова Божого і публічно визнав: “Для мене може бути дійсним тільки те, що написано у Біблії!” Він відкидав папство і був ще 30 років після своєї смерті оголошений єретиком. Також і Ян Гус (1370-1415 г) проповідував після отриманого духовного прозріння з Біблії і рішився стати проти усеосяжної вимоги папства. Для нього Біблія стала єдиним авторитетом в питаннях віри. Так він написав у своєму поясненні до Йоан. 8:31-32: “Шукай істину, слухай істину, вчися істині, люби істину, говори істину, бережи істину і захищай істину аж до смерті!” 6 липня 1415 р., після ухваленого йому смертного вироку церковним собором в Констанці, він, благаючи в молитві за ворогів істини про пробачення їм і зв’язаний на вогнищі, віддав в полум’ї вогню душу свою своєму Спасителю Ісусу Христу.

Мартін Лютер відкинув папський продаж індульгенцій і проповідував покаяння, і виправдання через віру. Вже в 1520 році він опублікував лист про “Вавілонський полон церкви” і виклав свою точку зору про те, що спасає людину не церковне таїнство, а тільки віра в Ісуса Христа. Для нього також було дійсним Sola Scriptura – Тільки Писання! У рейхстагу у Вормсі Мартін Лютер 18 квітня 1521 року сказав у кінці своєї промови слова, які стали знаменитими: “І оскільки я не вірю ні папі, ні соборам, так як це факт, що вони часто помилялися і заплуталися у своїх власних протиріччях, то я, якщо не буду переможений свідченнями Писання і ясною підставою, залишаюся переможеним вказаними мною свідченнями Писання і полоненим в слові Божому. Відкинути це я не можу і не хочу, тому що діяти проти совісті небезпечно і не корисно. Нехай допоможе мені Бог, Амінь!” На вершині духовного зіткнення реформатор бачив себе рупором Божим проти папи і церкви.

У Швейцарії реформація святкувала свій переможний хід починаючи з Ульріха Цвінглі в 1531 році в Цюріху; Жан Кальвін також допоміг руху реформації прийти до прориву в 1536 р. в Женеві. Вони та багато інших внесли свій вклад в тодішнє “протестантське” пробудження по усій Європі. Всюди збиралися на молитовні години люди, які стали віруючими, яких пануюча церква називала “єретиками”. Виниклі ж маленькі зібрання, серед яких був і рух хрещених, були названі “сектами” і переслідувалися.

Проте реформацію неможливо було вже утримати і Святе Писання в пробудженнях наступних століть, все глибше і ясніше відкривалося, і проповідувалося. З’явилися проповідники пробудження, такі як: граф Цінцендорф для братської церкви, Джон Віслей для методистів, Джон Сміт для бабтистів, Менно СІмон для менонітів, Вільям Бот для армії спасіння і багато інших. Про заступника ж Христа, який присвоїв собі усю владу на землі і возвеличив та поставив себе над усім, що стосується Бога і богослужіння, якого Павло називав сином погибелі (2 Фесс. 2), усі проповідники біблійної істини були єдині. Вони підкреслювали, що слово Боже не знає ні “заступника Христа” (вікаріус філлі Дэй), ні “наступника Петра”, а також підкреслювали і те, що наш ГОСПОДЬ сказав в Матв. 23:9: “І нікого на землі не називайте отцем вашим (не кажучи вже про “святого отця”), бо один є Батько ваш, Який на небі.”

“…а слово Господнє перебуває вічно. І це є те слово, яке було сповіщено вам як блага звістка.” (1Петр. 1:25).

Після століть, в які державна церква використовувала світський меч і духовну владу над окремими людьми, і над цілими народами, почали прокладати собі шлях на прикінці середньовіччя, духовне оновлення і повернення до Біблії.

У усіх пробудженнях до і після реформації, біблійні віруючі покидали державну церкву і були переслідувані нею. Джон Вікліф (1321-1384 р.р.), який переклав Вульгату англійською мовою, розпізнав значення слова Божого і публічно визнав: “Для мене може бути дійсним тільки те, що написано у Біблії!” Він відкидав папство і був ще 30 років після своєї смерті оголошений єретиком. Також і Ян Гус (1370-1415 г) проповідував після отриманого духовного прозріння з Біблії і рішився стати проти усеосяжної вимоги папства. Для нього Біблія стала єдиним авторитетом в питаннях віри. Так він написав у своєму поясненні до Йоан. 8:31-32: “Шукай істину, слухай істину, вчися істині, люби істину, говори істину, бережи істину і захищай істину аж до смерті!” 6 липня 1415 р., після ухваленого йому смертного вироку церковним собором в Констанці, він, благаючи в молитві за ворогів істини про пробачення їм і зв’язаний на вогнищі, віддав в полум’ї вогню душу свою своєму Спасителю Ісусу Христу.

Мартін Лютер відкинув папський продаж індульгенцій і проповідував покаяння, і виправдання через віру. Вже в 1520 році він опублікував лист про “Вавілонський полон церкви” і виклав свою точку зору про те, що спасає людину не церковне таїнство, а тільки віра в Ісуса Христа. Для нього також було дійсним Sola Scriptura – Тільки Писання! У рейхстагу у Вормсі Мартін Лютер 18 квітня 1521 року сказав у кінці своєї промови слова, які стали знаменитими: “І оскільки я не вірю ні папі, ні соборам, так як це факт, що вони часто помилялися і заплуталися у своїх власних протиріччях, то я, якщо не буду переможений свідченнями Писання і ясною підставою, залишаюся переможеним вказаними мною свідченнями Писання і полоненим в слові Божому. Відкинути це я не можу і не хочу, тому що діяти проти совісті небезпечно і не корисно. Нехай допоможе мені Бог, Амінь!” На вершині духовного зіткнення реформатор бачив себе рупором Божим проти папи і церкви.

У Швейцарії реформація святкувала свій переможний хід починаючи з Ульріха Цвінглі в 1531 році в Цюріху; Жан Кальвін також допоміг руху реформації прийти до прориву в 1536 р. в Женеві. Вони та багато інших внесли свій вклад в тодішнє “протестантське” пробудження по усій Європі. Всюди збиралися на молитовні години люди, які стали віруючими, яких пануюча церква називала “єретиками”. Виниклі ж маленькі зібрання, серед яких був і рух хрещених, були названі “сектами” і переслідувалися.

Проте реформацію неможливо було вже утримати і Святе Писання в пробудженнях наступних століть, все глибше і ясніше відкривалося, і проповідувалося. З’явилися проповідники пробудження, такі як: граф Цінцендорф для братської церкви, Джон Віслей для методистів, Джон Сміт для бабтистів, Менно СІмон для менонітів, Вільям Бот для армії спасіння і багато інших. Про заступника ж Христа, який присвоїв собі усю владу на землі і возвеличив та поставив себе над усім, що стосується Бога і богослужіння, якого Павло називав сином погибелі (2 Фесс. 2), усі проповідники біблійної істини були єдині. Вони підкреслювали, що слово Боже не знає ні “заступника Христа” (вікаріус філлі Дэй), ні “наступника Петра”, а також підкреслювали і те, що наш ГОСПОДЬ сказав в Матв. 23:9: “І нікого на землі не називайте отцем вашим (не кажучи вже про “святого отця”), бо один є Батько ваш, Який на небі.”