Звичайно, кожен може вирішити сам, в кого і в що йому вірити. Але ми все ж таки коротко покажемо трагічний розвиток походження історії церкви.

У початковому християнстві сповіщення було згідно з Писанням. Апостоли, які були навчені Самим ГОСПОДОМ, перебували під керівництвом Святого Духа. Перші християни були одним серцем і однією душею. Початкова Церква була не релігійною організацією, а живим організмом. Бог Сам ставив у Своїй Церкві апостолів, пророків, євангелистів, учителів і пастирів (1Кор. 12; 1Кор.14; Еф. 4 та ін.). Виникали помісні церкви із старійшинами і дияконами, які були самостійні і не мали ніякого політичного значення. Проте в швидко зростаючих християнських церквах деякі відповідальні особи в давньоримській імперії бачили загрозу їх традиційній релігії і громадському порядку. І тому з часу Нерона (64 р. по Р.Х.) почалися переслідування, які все далі поширювалися на протязі перших століть.

Після останнього жорстокого переслідування християн при імператорі Діоклетіані (284-305 р. по Р.Х.) християнство отримало в 313 році від імператора Костянтина державне визнання. Цим християнство, що на той час вже знаходилося у відступі, почало прилаштовуватися до інтересів влади імперії. Вже за рік до цього Костянтин назвав себе Понтифіксом Максімусом, тобто володарем держави і церкви. Так виникла державна церква в Римській імперії.

У 380 році віра в трійцю була оголошена імператором Феодосієм І. офіційною державною релігією, до якої повинні були належати не лише численні християнські релігійні напрями, але і усі громадяни Римської імперії. Було оголошено: “Немає ніякого спасіння поза церквою” і: “Тільки той, хто має церкву матір’ю, може мати Бога Батьком.” Що ж спільного мав ще цей політично-релігійно мотивований розвиток імперської церкви з Церквою Ісуса Христа? Нічого, дійсно нічого!

Титул Понтифікс Максимус, який спочатку носив вищий священик в давньоримському культі богів, перейшов спочатку на римських імператорів, а пізніше і на римських пап. Римський папа Лео Великий (440-461 р. по Р. Х.) був першим єпископом Риму, який сам дав собі цей титул. Примат папи і перевага католицької церкви взагалі грунтуються на твердженні про те, що Ісус заснував Церкву на апостолові Петрові, якому Він дав ключі Царства Небесного, і на тому, що Петро був першим єпископом Риму і таким чином першим римським папою.

При цьому вони навіть посилаються на слова Ісуса: “На цій Скелі Я побудую Церкву Мою…” Хоча, мабуть, немає жодного теолога, який не знав би про те, що в Матв. 16:18 застосовано два різні слова. Наш ГОСПОДЬ сказав: “Ти – Петро…” (петрос = камінь, уламок скелі). Але Він не сказав: “…на тобі Я побудую Церкву Мою”, а: “…на цій Скелі (петра = потужна скеля) Я побудую Церкву Мою!” І як тільки можна стверджувати, що Петро – це скеля, на якій була збудована Церква?

Церква була основана на Христі, на Скелі спасіння, на Кутовому Камені, як апостол Петро сам свідчить про це в 1 Петр. 2:4-8: “Бо сказано в Писанні: ось Я встановлюю на Сіоні обраний Камінь, дорогоцінний Кутовий Камінь, і хто покладе на Нього свою довіру, той ніколи більше не буде посоромлений.” З посиланням на біблійну Церкву Павло пише до Еф. 2:20, що вони: “…побудовані на підвалині апостолів і пророків, де Сам Христос Ісус є Наріжним Каменем…”

За завданням Божим він також пише: “По даній мені від Бога милості, я, як мудрий будівельник, поклав основу, а інший далі будує на ній, але кожен нехай дивиться, як він далі будує на ній! Бо ніхто не може покласти іншої основи, крім тої, яка покладена і це є Ісус Христос.” (1Кор. 3:10-11).

У одній істинній Церкві Божій, яка складається з тих, що відкуплені, Ісус Христос є Головою (Еф. 4:15). Адже наш ГОСПОДЬ і Відкупитель Сам сказав: “Я побудую Церкву Мою і ворота пекла не здолають її” (Матв. 16:18); тобто не багато церков, а “Церкву Мою.” Під нею мається на увазі маленьке стадо дійсно віруючих людей (Лук. 12:32), за яких добрий Пастир віддав Своє життя, і Його вівці слухають тільки Його голос (Йоан.10).

Апостол Симон-Петро ніколи не був у Римі, але це твердження є умисно вигаданою легендою. Там жив лише чарівник Симон Маг, який справляв на сенат особливе враження. Згідно з Діян. 18, імператор Клавдій, який правив з 41 по 54 р. по Р.Х., навіть вигнав з Риму всіх євреїв, у тому числі і подружню пару Акилу і Прискиллу. І апостол Петро писав свій лист не з Риму, а з міста Вавілона на Євфраті (1 Петр. 5:13), руїни якого ще сьогодні знаходяться в Іраку, за 92 км. на півдні від Багдада. Місіонерські подорожі Петра і Павла описані в Діяннях Апостолів. Павло який під час своїх подорожей неодноразово зупинявся в Римі, одного разу навіть на 2 роки (Діян. 28:30), не вітає Петра у своїх листах до тамтешніх вірян, хоча він і перераховує в Рим. 16, двадцять сім чоловік поіменно.

А також і вислів Ісуса Христа: “Кому ви пробачите гріхи, тому вони пробачені…” було пізніше абсолютно інакше викладено. І під час апостолів це відбувалося не як службовий акт на розсуд священика, а як зроблена пропозиція через проповідь про Ісуса Христа розіпнутого, Який, як Агнець Божий, поніс гріхи світу. Апостольське завдання воскреслого ГОСПОДА звучить так: “…і на підставі імені Його має бути проповідуване покаяння для відпущення гріхів в усіх народах…” (Лук. 24:47; Діян. 13:38).

Перша проповідь в день П’ятидесятниці після ізлиття Святого Духу і заснування Церкви Нового Завіту в Діян. 2, глибоко торкнулася багатьох слухачів і: “пройшло їм як укол крізь серце”, так що вони поставили питання: “Що ж нам робити, дорогі брати? Тоді Петро відповів їм: Покайтеся і нехай охреститься кожен з вас в ім’я Ісуса Христа для відпущення гріхів ваших, і тоді ви отримаєте дар Святого Духа. І так, ті, які прийняли слово його, охрестилися, і таким чином приєдналися того дня близько трьох тисяч душ.” (вірш 37-41).

Петро пише з посиланням на звершене відкуплення: “Бо ви знаєте, що не скороминущими речами, не сріблом або золотом ви відкуплені від вашого суєтного ходіння, … але дорогоцінною кров’ю Христа, як непорочного і незаплямованого Агнця.” (1Петр. 1:18-19). Апостоли і усі істинні слуги Божі проповідували Євангеліє, тобто відпущення гріхів і примирення з Богом і вони могли сказати усім, які повірили в це: “Відпущені вам гріхи в ім’я Його!” А які не повірили, на них вони залишилися (Марк. 16:16). На жаль, слово Боже багаторазово перетлумачувалося і кожне вчення і практика були змінені. Усі тлумачення походять від неправильних розумінь певних місць Писання. Згідно з Божим порядком спасіння, кожна тема і кожне біблійне вчення мають бути затверджені на підставі двох, трьох або більше свідків, або на двох, трьох місцях Писання (2Кор. 13:1).

Звичайно, кожен може вирішити сам, в кого і в що йому вірити. Але ми все ж таки коротко покажемо трагічний розвиток походження історії церкви.

У початковому християнстві сповіщення було згідно з Писанням. Апостоли, які були навчені Самим ГОСПОДОМ, перебували під керівництвом Святого Духа. Перші християни були одним серцем і однією душею. Початкова Церква була не релігійною організацією, а живим організмом. Бог Сам ставив у Своїй Церкві апостолів, пророків, євангелистів, учителів і пастирів (1Кор. 12; 1Кор.14; Еф. 4 та ін.). Виникали помісні церкви із старійшинами і дияконами, які були самостійні і не мали ніякого політичного значення. Проте в швидко зростаючих християнських церквах деякі відповідальні особи в давньоримській імперії бачили загрозу їх традиційній релігії і громадському порядку. І тому з часу Нерона (64 р. по Р.Х.) почалися переслідування, які все далі поширювалися на протязі перших століть.

Після останнього жорстокого переслідування християн при імператорі Діоклетіані (284-305 р. по Р.Х.) християнство отримало в 313 році від імператора Костянтина державне визнання. Цим християнство, що на той час вже знаходилося у відступі, почало прилаштовуватися до інтересів влади імперії. Вже за рік до цього Костянтин назвав себе Понтифіксом Максімусом, тобто володарем держави і церкви. Так виникла державна церква в Римській імперії.

У 380 році віра в трійцю була оголошена імператором Феодосієм І. офіційною державною релігією, до якої повинні були належати не лише численні християнські релігійні напрями, але і усі громадяни Римської імперії. Було оголошено: “Немає ніякого спасіння поза церквою” і: “Тільки той, хто має церкву матір’ю, може мати Бога Батьком.” Що ж спільного мав ще цей політично-релігійно мотивований розвиток імперської церкви з Церквою Ісуса Христа? Нічого, дійсно нічого!

Титул Понтифікс Максимус, який спочатку носив вищий священик в давньоримському культі богів, перейшов спочатку на римських імператорів, а пізніше і на римських пап. Римський папа Лео Великий (440-461 р. по Р. Х.) був першим єпископом Риму, який сам дав собі цей титул. Примат папи і перевага католицької церкви взагалі грунтуються на твердженні про те, що Ісус заснував Церкву на апостолові Петрові, якому Він дав ключі Царства Небесного, і на тому, що Петро був першим єпископом Риму і таким чином першим римським папою.

При цьому вони навіть посилаються на слова Ісуса: “На цій Скелі Я побудую Церкву Мою…” Хоча, мабуть, немає жодного теолога, який не знав би про те, що в Матв. 16:18 застосовано два різні слова. Наш ГОСПОДЬ сказав: “Ти – Петро…” (петрос = камінь, уламок скелі). Але Він не сказав: “…на тобі Я побудую Церкву Мою”, а: “…на цій Скелі (петра = потужна скеля) Я побудую Церкву Мою!” І як тільки можна стверджувати, що Петро – це скеля, на якій була збудована Церква?

Церква була основана на Христі, на Скелі спасіння, на Кутовому Камені, як апостол Петро сам свідчить про це в 1 Петр. 2:4-8: “Бо сказано в Писанні: ось Я встановлюю на Сіоні обраний Камінь, дорогоцінний Кутовий Камінь, і хто покладе на Нього свою довіру, той ніколи більше не буде посоромлений.” З посиланням на біблійну Церкву Павло пише до Еф. 2:20, що вони: “…побудовані на підвалині апостолів і пророків, де Сам Христос Ісус є Наріжним Каменем…”

За завданням Божим він також пише: “По даній мені від Бога милості, я, як мудрий будівельник, поклав основу, а інший далі будує на ній, але кожен нехай дивиться, як він далі будує на ній! Бо ніхто не може покласти іншої основи, крім тої, яка покладена і це є Ісус Христос.” (1Кор. 3:10-11).

У одній істинній Церкві Божій, яка складається з тих, що відкуплені, Ісус Христос є Головою (Еф. 4:15). Адже наш ГОСПОДЬ і Відкупитель Сам сказав: “Я побудую Церкву Мою і ворота пекла не здолають її” (Матв. 16:18); тобто не багато церков, а “Церкву Мою.” Під нею мається на увазі маленьке стадо дійсно віруючих людей (Лук. 12:32), за яких добрий Пастир віддав Своє життя, і Його вівці слухають тільки Його голос (Йоан.10).

Апостол Симон-Петро ніколи не був у Римі, але це твердження є умисно вигаданою легендою. Там жив лише чарівник Симон Маг, який справляв на сенат особливе враження. Згідно з Діян. 18, імператор Клавдій, який правив з 41 по 54 р. по Р.Х., навіть вигнав з Риму всіх євреїв, у тому числі і подружню пару Акилу і Прискиллу. І апостол Петро писав свій лист не з Риму, а з міста Вавілона на Євфраті (1 Петр. 5:13), руїни якого ще сьогодні знаходяться в Іраку, за 92 км. на півдні від Багдада. Місіонерські подорожі Петра і Павла описані в Діяннях Апостолів. Павло який під час своїх подорожей неодноразово зупинявся в Римі, одного разу навіть на 2 роки (Діян. 28:30), не вітає Петра у своїх листах до тамтешніх вірян, хоча він і перераховує в Рим. 16, двадцять сім чоловік поіменно.

А також і вислів Ісуса Христа: “Кому ви пробачите гріхи, тому вони пробачені…” було пізніше абсолютно інакше викладено. І під час апостолів це відбувалося не як службовий акт на розсуд священика, а як зроблена пропозиція через проповідь про Ісуса Христа розіпнутого, Який, як Агнець Божий, поніс гріхи світу. Апостольське завдання воскреслого ГОСПОДА звучить так: “…і на підставі імені Його має бути проповідуване покаяння для відпущення гріхів в усіх народах…” (Лук. 24:47; Діян. 13:38).

Перша проповідь в день П’ятидесятниці після ізлиття Святого Духу і заснування Церкви Нового Завіту в Діян. 2, глибоко торкнулася багатьох слухачів і: “пройшло їм як укол крізь серце”, так що вони поставили питання: “Що ж нам робити, дорогі брати? Тоді Петро відповів їм: Покайтеся і нехай охреститься кожен з вас в ім’я Ісуса Христа для відпущення гріхів ваших, і тоді ви отримаєте дар Святого Духа. І так, ті, які прийняли слово його, охрестилися, і таким чином приєдналися того дня близько трьох тисяч душ.” (вірш 37-41).

Петро пише з посиланням на звершене відкуплення: “Бо ви знаєте, що не скороминущими речами, не сріблом або золотом ви відкуплені від вашого суєтного ходіння, … але дорогоцінною кров’ю Христа, як непорочного і незаплямованого Агнця.” (1Петр. 1:18-19). Апостоли і усі істинні слуги Божі проповідували Євангеліє, тобто відпущення гріхів і примирення з Богом і вони могли сказати усім, які повірили в це: “Відпущені вам гріхи в ім’я Його!” А які не повірили, на них вони залишилися (Марк. 16:16). На жаль, слово Боже багаторазово перетлумачувалося і кожне вчення і практика були змінені. Усі тлумачення походять від неправильних розумінь певних місць Писання. Згідно з Божим порядком спасіння, кожна тема і кожне біблійне вчення мають бути затверджені на підставі двох, трьох або більше свідків, або на двох, трьох місцях Писання (2Кор. 13:1).